У другій половині 1950-х років в українській культурі заявило про себе нове покоління письменників, художників, режисерів, критиків і громадських діячів. Вони прагнули говорити про людину, українську історію та культуру без обов’язкових ідеологічних формул. Згодом за цим поколінням закріпилася назва шістдесятники.
Спочатку йшлося передусім про оновлення мистецтва. Проте посилення цензури, русифікація та переслідування інакодумців поступово вивели частину представників руху за межі суто культурної діяльності. Дехто перейшов до відкритого громадянського спротиву й правозахисної роботи. Тому історія шістдесятництва тісно пов’язана з українським дисидентським рухом.
Коротко про головне
- Шістдесятники – покоління української творчої інтелігенції, яке сформувалося наприкінці 1950-х – на початку 1960-х років.
- Вони виступали за свободу творчості, розвиток української культури, людську гідність і право говорити про замовчуване минуле.
- Одним із головних осередків руху став київський Клуб творчої молоді «Сучасник».
- Серед найвідоміших представників – Василь Симоненко, Ліна Костенко, Іван Драч, Василь Стус, Алла Горська, Іван Дзюба, Іван Світличний і В’ячеслав Чорновіл.
- Після хвиль арештів 1965 та 1972 років частина шістдесятників долучилася до дисидентського й правозахисного руху.
Хто такі шістдесятники простими словами
Шістдесятники – це не офіційна організація зі статутом і фіксованим складом, а середовище людей зі схожими культурними й громадянськими поглядами. Більшість із них заявила про себе наприкінці 1950-х та у 1960-х роках, звідси й назва покоління.
До шістдесятників зараховують поетів, прозаїків, художників, режисерів, перекладачів, літературознавців і публіцистів. Їхні творчі методи та політичні погляди відрізнялися, але багатьох об’єднувало прагнення відійти від жорстких вимог соціалістичного реалізму й повернути мистецтву право говорити про особистість, національну культуру та реальне життя.
Шістдесятництво не залишилося лише мистецьким явищем. У міру посилення тиску з боку влади воно дедалі частіше ставало формою громадянського спротиву.
Чому виник рух шістдесятників
Передумови для появи нового покоління сформувалися після смерті Йосипа Сталіна у 1953 році. Радянська система залишалася авторитарною, але рівень терору знизився, почалася реабілітація частини репресованих, а контроль над культурним життям на певний час послабився.
У лютому 1956 року на закритому засіданні ХХ з’їзду КПРС Микита Хрущов виступив із доповіддю, у якій засудив культ особи Сталіна та масові репресії. Період часткової лібералізації згодом отримав назву хрущовської «відлиги».
В Україні ці зміни збіглися з появою молодої творчої інтелігенції, яка гостро реагувала на русифікацію, цензуру, замовчування репресій проти українських митців і вилучення частини національної культурної спадщини з публічного простору. Молоді автори заново відкривали творчість Розстріляного відродження, цікавилися історією України, народним мистецтвом і сучасною європейською культурою.
Однак «відлига» тривала недовго. Уже на початку 1960-х років тиск на митців посилився, а після усунення Хрущова в 1964 році цензура знову стала жорсткішою.
Клуб творчої молоді «Сучасник»
Одним із центрів українського шістдесятництва став Клуб творчої молоді «Сучасник» у Києві. Його перші формальні збори відбулися 8 березня 1960 року, а першим президентом обрали режисера Леся Танюка.
Клуб не обмежувався літературними зустрічами. Тут працювали письменники, художники, музиканти, театрали й кінематографісти. Учасники організовували творчі вечори, лекції, виставки, етнографічні заходи та експедиції.
З «Сучасником» були пов’язані Ліна Костенко, Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Алла Горська, Людмила Семикіна, Василь Стус, Іван Драч, Микола Вінграновський, Михайлина Коцюбинська, В’ячеслав Чорновіл та інші представники нового культурного середовища.
Учасники клубу також повертали суспільству пам’ять про репресованих. Зокрема, Лесь Танюк, Алла Горська та Василь Симоненко досліджували місця масових поховань жертв сталінських репресій у Биківні.
Характерні риси шістдесятництва
Шістдесятники не створили єдиного творчого маніфесту, проте в літературі й мистецтві цього покоління простежуються спільні риси:
- увага до особистості та її внутрішнього світу;
- захист української мови й національної культури;
- відхід від шаблонів соціалістичного реалізму;
- інтерес до української історії та культурної спадщини;
- повернення імен і тем, які радянська влада намагалася витіснити із суспільної пам’яті;
- пошук нових художніх форм, образів і способів висловлення;
- орієнтація на гуманістичні цінності та людську гідність;
- посилення громадянських і правозахисних мотивів.
Не всі представники покоління ставали політичними опонентами режиму. Для одних головною залишалася творчість, тоді як інші поступово переходили до публічних протестів і правозахисної діяльності.
Представники шістдесятників
Шістдесятництво охопило не лише літературу, а й образотворче мистецтво, кіно, театр, критику та публіцистику.
Поети-шістдесятники
Поезія стала одним із найпомітніших проявів шістдесятництва. Молоді автори відходили від передбачуваних ідеологічних сюжетів, більше писали про людину, свободу, історичну пам’ять, любов і відповідальність за власний вибір. Водночас кожен із поетів мав впізнаваний стиль, тому говорити про єдину «поезію шістдесятників» можна лише умовно.
У творчості Василя Симоненка центральними стали людська гідність, особиста свобода та любов до України. До найвідоміших його поезій належать «Ти знаєш, що ти – людина?», «Лебеді материнства» та «Задивляюсь у твої зіниці».
Ліна Костенко поєднала інтелектуальну поезію, історичну пам’ять, тонку лірику й увагу до морального вибору людини. Серед відомих творів поетеси – «Крила», «Страшні слова, коли вони мовчать», «Життя іде і все без коректур». Окреме місце в її творчості посідає історичний роман у віршах «Маруся Чурай».
Поезія Василя Стуса особливо тісно пов’язана з темами свободи, внутрішньої стійкості, самотності та протистояння несвободі. Значна частина його творчої спадщини створювалася вже в умовах переслідувань, ув’язнення та заслання.
Іван Драч став одним із головних поетів-новаторів покоління. Його тексти вирізнялися складною метафорикою, несподіваними образами й експериментами з формою. Одним із творів, з якими найчастіше пов’язують раннього Драча, є «Балада про соняшник».
Виразно індивідуальним був і голос Миколи Вінграновського. У його поезії поєдналися інтимна лірика, образи природи, емоційність та незвична робота зі словом.
Саме різноманітність цих авторів добре показує, чому шістдесятництво не варто зводити до одного стилю. Автори експериментували з мовою, ритмом і метафорикою, повертали в літературу виразний індивідуальний голос.
Їх об’єднувало не наслідування спільного шаблону, а прагнення повернути українській поезії свободу інтонації та право автора говорити власним голосом.
Письменники та прозаїки
У прозі покоління представляли Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Валерій Шевчук та інші автори. Оповідання й новели шістдесятників зосереджувалися на звичайній людині, її внутрішніх конфліктах, моральному виборі та повсякденному житті. Письменники дедалі рідше підганяли героїв і сюжети під обов’язкові ідеологічні схеми.
Художники
В образотворчому мистецтві помітними постатями були Алла Горська, Опанас Заливаха, Віктор Зарецький, Галина Севрук, Стефанія Шабатура та Людмила Семикіна.
Вони зверталися до українських художніх традицій, монументального мистецтва, народних мотивів і модерних форм. Частина їхніх робіт не відповідала вимогам офіційного радянського мистецтва, через що автори стикалися із заборонами та переслідуваннями.
Критики, публіцисти та правозахисники
До інтелектуального середовища шістдесятників належали Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська та В’ячеслав Чорновіл.
У 1965 році Іван Дзюба написав «Інтернаціоналізм чи русифікація?» – одну з найвідоміших праць українського самвидаву того часу. Автор аналізував становище української мови й культури та критикував політику русифікації.
Шістдесятники в кіно і театрі
До кола митців українського шістдесятництва належали також кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика та театральний режисер Лесь Танюк.
Одним із символів українського кінематографічного відродження став фільм Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Він увійшов в історію не лише як визначна кіноробота. Київська прем’єра стрічки у вересні 1965 року стала місцем одного з найвідоміших публічних протестів проти політичних арештів.
Що шістдесятники змінили в українській культурі
Офіційне радянське мистецтво було значною мірою підпорядковане принципам соціалістичного реалізму. Від письменника чи художника очікували не лише творчої роботи, а й ідеологічно правильного зображення суспільства.
Шістдесятники повернули в центр уваги людину – її сумніви, відповідальність, страх, свободу та моральний вибір. Вони активніше зверталися до української історії, фольклору, народного мистецтва й творчості репресованих попередників.
Помітно змінилася і поетична мова. У текстах стало більше складних метафор, алегорій, інтелектуальної гри, незвичних образів та особистої інтонації. У кіно й образотворчому мистецтві митці також шукали форми, які не вкладалися у звичні радянські шаблони.
Шістдесятники і дисиденти – у чому різниця
Шістдесятництво виникло передусім як культурне явище, тоді як дисидентський рух мав виразніший правозахисний та опозиційний характер.
До дисидентського середовища входили люди з різними політичними й світоглядними поглядами. Їх об’єднувала незгода з репресивними практиками держави, цензурою, переслідуваннями за переконання та порушеннями прав людини. Частина правозахисників вимагала від радянської влади дотримуватися навіть тих прав, які формально гарантувала Конституція СРСР.
Чіткої межі між шістдесятниками та дисидентами не було. Після посилення репресій частина представників культурного покоління перейшла до відкритої правозахисної та протестної діяльності.
Подальші долі теж відрізнялися. Одні перестали активно виступати публічно, інші намагалися працювати в межах дозволеного, а дехто свідомо пішов на конфлікт із владою.
Репресії проти шістдесятників: арешти та табори
На початку 1960-х років період відносної культурної свободи почав згортатися. Радянська влада дедалі жорсткіше реагувала на самвидав, публічні протести та спроби захищати українську культуру.
Арешти 1965 року
У серпні-вересні 1965 року в Україні відбулася хвиля арештів представників інтелігенції.
4 вересня під час прем’єри «Тіней забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» Іван Дзюба повідомив присутнім про політичні арешти. Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл підтримали протест. Ця подія стала одним із найвідоміших відкритих виступів проти політичних переслідувань у радянській Україні.
Загибель Алли Горської
28 листопада 1970 року Алла Горська поїхала до Василькова на Київщині й зникла. Через кілька днів її тіло знайшли в будинку свекра Івана Зарецького. Його самого також виявили мертвим.
Офіційне слідство дійшло висновку, що Горську вбив Зарецький. Друзі та близькі художниці сумнівалися в цій версії й пов’язували її смерть із громадською діяльністю та переслідуваннями з боку спецслужб. Обставини загибелі Горської й досі залишаються предметом дискусій.
«Генеральний погром» 1972 року
Нова хвиля репресій почалася в січні 1972 року. Радянські спецслужби використали для її обґрунтування так звану справу Ярослава Добоша – громадянина Бельгії українського походження, якого затримали після контактів із представниками українського дисидентського середовища.
Упродовж наступних місяців заарештували Івана Світличного, Василя Стуса, Євгена Сверстюка, В’ячеслава Чорновола та інших активістів. Багатьох засудили до ув’язнення і заслання.
Після репресій 1972 року шістдесятництво фактично перестало існувати як відкрите культурно-громадське явище. Однак сформоване цим поколінням середовище не зникло: частина його представників продовжила діяльність у правозахисному русі.
Чому шістдесятники важливі для України
Вплив шістдесятників не закінчився разом із культурною «відлигою». Вони повернули інтерес до української історії, мови, модерністських традицій і творчості митців, яких раніше замовчували або забороняли.
Не менш важливою стала громадянська складова. Деякі шістдесятники згодом долучилися до правозахисного руху. Наступним етапом його організованого розвитку стало, зокрема, створення Української гельсінської групи у 1976 році.
Творчість Ліни Костенко, Василя Симоненка, Василя Стуса, Івана Драча, Миколи Вінграновського та інших авторів сьогодні є частиною українського літературного канону. Історія самого руху показує, як прагнення до свободи творчості поступово переплелося із захистом громадянських прав і української культури.
Музей шістдесятництва: де побачити спадщину на власні очі
Памʼять про рух зберігає Музей шістдесятництва, філія Музею історії міста Києва. Це не просто виставка портретів, а зібрання особистих речей і документів людей, чиї історії описані вище.
Що подивитися:
- оригінальні документи й фотографії шістдесятників;
- меморіальні речі учасників руху опору;
- зразки самвидаву, який поширювали підпільно;
- мистецькі роботи Алли Горської, Опанаса Заливахи, Галини Севрук та інших художників.
Загалом колекція налічує близько 20 тисяч одиниць зберігання.
Практична інформація. Музей розташований за адресою вулиця Олеся Гончара, 33А, Київ, і працює щодня, крім понеділка, з 10:00 до 18:00 (каса до 17:15).
Актуальний графік і вартість вхідних квитків варто перевіряти безпосередньо перед візитом на офіційному порталі, оскільки розклад музеїв іноді змінюється.
